Иво бобул биография личная жизнь
Бобул Иво (настоящее имя и отчество – Иван Васильевич) появился на свет семнадцатого июня 1953 года. Родиной певца является Буковина: украинское село Порубное, переименованное позднее в Тереблече (Глыбокский район, Черновицкая область).
Детство и юность певца
Семья была многодетной, достатки в ней были более, чем скромные. Мама – домохозяйка, папа – лесник. После смерти отца жизнь домочадцев стала еще тяжелее, поэтому мальчишке пришлось около года провести в интернате.
После окончания школы, подросток в туфлях старшей сестры, прикрытых длинными штанами, отправился поступать в славянское профтехучилище на Донетчине.
Обучаясь в ПТУ, юноша принимает участие в конкурсе художественной самодеятельности, который проводился между училищами, завоевывает звание лауреата (1969).
В 1972 году парня призывают на службу в армию, где он увлекается игрой на гитаре, участвует в песенных конкурсах и получает титул лауреата.
Путь к славе
В 1979 году молодого человека приглашают в вокально-инструментальный ансамбль “Море”, относящийся к Севастопольскому отделению Крымской филармонии. Определенный промежуток жизненного пути артиста связан с выступлениями в ресторанах.
В 1980 году подающий надежды исполнитель становится участником вокально-инструментального ансамбля Черемош (Черновицкая филармония). Спустя год переходит в коллектив под названием Живая вода, из которого ушла Лилия Сандулеса.
Впоследствии эта талантливая певица стала третьей женой не менее талантливого вокалиста.
Популярность и известность пришли к молодому человеку после участия в его судьбе нового директора филармонии. Лев Дутковский написал песенный материал для Бобула, который в скором времени выпустила всесоюзная студия Мелодия. Такие произведения, как Край мой, Звездная ночь, Если любишь, люби стали настоящими шлягерами.
Известность и успех
Однако в течении длительного времени после этого Бобул был известен только в пределах своего региона: осуществлял деятельность в филармонии города Тернополя, возглавлял ВИА Вавитон, где по совместительству был солистом (1984).
К широкому кругу украинского слушателя исполнитель возвращается в начале девяностых. 1990 ознаменовался рождением хита “На Украину возвращусь”. Этой песней он привлек внимание Александра Морозова, сотрудничая с которым певец завоевывает ведущее место на эстраде. В музыкальном центре композитора были записаны работы “Родной дом”, “Лунное колесо” и другие.
1991 год – начало нового творческого этапа в жизни певца и его супруги Лилии: Иво объединяется с ней в творческий союз. Дуэт популярен в Украине и за границей. Пара много гастролирует по зарубежным странам, там же выходит их альбом “Берег любви”.
После 10 лет совместного творчества и 11 лет семейной жизни они расстаются: к 2012 году брак известных музыкальных исполнителей подходит к логическому завершению, сценический тандем также завершает существование.
В 1995 исполнитель приобретает звание Заслуженного артиста Украины. В 1998 становится Народным артистом Украины.
К пятидесятилетнему юбилею музыканта были выпущены диски: “Тополиная любовь”, “Небеса твоих глаз”, “Эмигрантка”.
Деятельность в наши дни
Сегодня в сокровищнице артиста порядка сотни собственных работ на разных языках. В репертуар исполнителя входят и шедевры мировой классики (“Как молоды мы были”, “Памяти Карузо”, “Yesterday” и другие): маэстро придает им новое звучание своим особым исполнением. На YouTube наиболее востребованы песни “Осень” и “Липы цветут” (исполняет в дуэте с бывшей женой Сандулесой).
Иван Васильевич занимается педагогической деятельностью: обучает вокальному мастерству студентов Киевской муниципальной академии эстрадного и циркового искусства. Им разработана собственная методика преподавания.
Маэстро радует концертными турами. Устраивает грандиозные шоу в Национальном дворце Украина, начиная с 2004 года, когда состоялся его первый большой сольный концерт.
Далее с участием широкого круга знаменитых артистов имела место концертная программа “Осенний сад”(2008), с участием учеников артиста концерт по случаю 35 летия творчества “Берег любви” (2013) и другие не менее значимые программы.
На общественных началах выступал в роли помощника народного депутата Н. Федорука. Занимал и занимает активную жизненную позицию в социально-политической жизни страны.
Весной 2016 принял участие в флешмобе “Люблю свою страну”.
Личная жизнь
У певца трое детей. Старшие дети Руслан и Людмила взрослые: у них давно собственная жизнь. Младший Данила появился, когда артист состоялся и достиг возраста пятидесяти двух лет.
Он воспитывает его с четвертой женой Натальей.
Крестил малыша известный политик и бывший Президент Украины Леонид Кучма, в честь отца которого Иво и дал сыну имя.
Поделитесь статьёй в социальных сетях:
Народный артист Украины в эксклюзивном интервью рассказал о том, как ему удалось выжить, несмотря на предательство друзей, коллег по цеху и любимых женщин.
В 80-е годы дуэт красивых и голосистых супругов Иво Бобула и Лилии Сандулесы звучал на всех углах, их выступления шли с аншлагом. Но случилось так, что их супружеский, а соответственно и творческий, союз распался. Сегодня Иво Бобул преподает вокал в Национальной академии циркового искусства, растит сына Данила (у артиста третий брак) и, конечно же, поет. Оглядываясь на свое прошлое, он склоняется к мысли, что ничего в его жизни не было напрасным.
«Убегал из дому, как Керенский»
— Раз уж мы встретились с вами в альма-матер, то давайте вернемся в ваши молодые годы. Сегодня принято ругать студентов на все лады. А каким студентом были вы — небось, шалопаем первостатейным?
— Нет, что вы! Почему вы так решили? Я был прилежным студентом, ну относительно, во всяком случае, старался учиться. Я не очень люблю рассказывать о своей учебе, потому что мне как-то сразу не повезло — меня отчислили из музыкального училища за полгода до диплома. Вот так! Дело в том, что я уже работал в Черновицкой филармонии, участвовал в конкурсах — был Бобул и лауреатом, и дипломантом, но у меня не было музыкального образования. А как раз вышел указ Министерства культуры, что всем артистам филармонии обязательно нужно иметь «корочку». И я поступил в музучилище, проучился там три с половиной года, после чего меня выдворили оттуда — из-за выступлений я не успевал сдавать вовремя зачеты. Потом, спустя много лет, я все-таки окончил то училище, из которого меня выгнали, затем поступил в Черновицкий университет на музпед, был уверен, что буду преподавать. Я очень благодарен своей учительнице Сильве Осиповне Онуфриевой, с которой общаюсь по сей день. Она входит в тройку лучших педагогов по вокалу в Украине. Правда, она видела во мне классического исполнителя, а не эстрадника. Показала мне дыхательные приемы, чисто классические, — диапазон позволял. Даже сам Мокренко пророчил мне оперную сцену.
— Да, сложно начинались ваши первые университеты.
— Это далеко не первые — сразу после школы, в 68-м году, я уехал из Черновцов в город Славянск, что в Донецкой области, поступать в профтехучилище. Гроша за душой не было — я рос в многодетной семье, семеро по лавкам. В шестнадцать лет я дал деру из своего села, только пятки сверкали — у меня даже обуви не было, я забрал у сестры туфли, благо брюки были широкими, под ними не видно, во что я обут. В общем, как Керенский из Зимнего дворца бежал в женской одежде, так и я убегал от нищеты в самостоятельную жизнь.
Признание от Элтона Джона
— А где работали после Черновицкой филармонии?
— Я работал сначала в группе «Живая вода», потом она распалась и я стал петь в группе Левка Дудковского. Как сейчас помню, поехали мы как-то зимой на гастроли в Гуляйполе, где свои же ребята стали мне гадости делать — микрофоны выключать… Я, конечно, понял, откуда ветер дует, отказывался петь песни, которые мне навязывал Левко Тарасович: это был репертуар Назария Яремчука, Васи Зинкевича. А я хотел быть более цивилизованным — мог петь на многих языках зарубежную эстраду. И украинские песни, конечно, тоже, но не только их. Программу мне сделать не дали, ставили палки в колеса, я развернулся и ушел. Ой, я даже своему злейшему врагу не пожелаю и третьей части того, что я прошел: меня пинали все, кому не лень: «употребяли» как хотели, а потом — коленкой под зад. И еще некоторые сегодня пытаются называть себя моими друзьями. Многие, получив должность, поднявшись на более высокую ступеньку, сразу забывают о тех, кто их поддерживал, когда им было тяжело. Сами того не понимая, что сегодня должность есть, завтра тебя сняли, а я и сегодня, и завтра буду петь. Пока я могу дышать — буду петь.
— Но были же и приятные моменты. Или все так грустно?
— Когда я приехал в Киев, познакомился со многими бизнесменами, политиками, уважаемыми людьми. Когда встал вопрос, быть ли мне доверенным лицом Леонида Даниловича Кучмы по Черновицкой области, я согласился. Я отработал 67 концертов за два месяца в его поддержку! Благодаря ему, положа руку на сердце, могу сказать, что моя жизнь изменилась к лучшему. Он разбирается в искусстве, а Людмила Николаевна, супруга, вообще поет прекрасно. Скажу больше: Леонид Данилович крестил моего младшего сына, я мальчика назвал в честь его отца — Даниилом. Когда у Кучмы была круглая дата, я тоже был приглашен в Крым: там было много звезд — Басков, Киркоров, Кобзон, «95-й квартал». Мэр Симферополя присутствовал… Я спел песню «Как молоды мы были» и еще несколько. Но самое удивительное было то, что рядом с дочкой Леонида Даниловича и господином Пинчуком сидел Элтон Джон. Когда я уже отработал и уходил со сцены, он встал и направился ко мне: «Спасибо, вы прекрасный певец» — и руку пожал. Как жалко, что в этот момент рядом не было фотографов! Я так растерялся, только и смог сказать: «Благодарю, сэр!» Это самая большая награда для меня. Тогда я вспомнил слова Александра Серова: «Ты — настоящая звезда, а в своей стране к тебе относятся по-свински!»
Работать и быть нужным
— А как сложилась ваша жизнь после того, как распался ваш семейный и творческий союз?
— Я остался после операции бомжем: обе квартиры — и в Киеве, и в Черновцах с хорошими ремонтами и обстановкой остались Лиле. Мне пришлось занять двести баксов и снять конуру без ремонта. Это при том, что накануне мне удалили одну почку: мое счастье, что оперировал меня прекрасный хирург в киевском военном госпитале, а то я бы сейчас с вами не разговаривал. Тогда у меня была тяжелейшая депрессия: я не знал, как жить дальше, что делать. Рядом никого, в кармане ни гроша. Слава богу, что мне в жизни встретилась моя нынешняя жена, она замечательный человек: окончила Киевский театральный институт, но пожертвовала карьерой ради семьи, стала психологом, родила мне Данилку. Только бы здоровья ей побольше, вот ей недавно неудачно сделали массаж, так теперь проблем не оберешься: боли в спине, пояснице, подозревают межпозвонковую грыжу. Хотели положить Наташу на операцию, но я не дал — под нож никогда не поздно: пока у людей есть руки, пускай исправляют ими свои ошибки. Сейчас они с сыном отдыхают в Крыму, а я к ним летаю, когда выпадает свободный день. Вот завтра приму у студентов экзамены — 40 человек по две песни, боже, это ж я 80 песен должен прослушать! И вечером самолет домчит меня до Симферополя. Семья для меня — это самое главное, это мой оплот. Жена — мой большой друг, у нее чистая душа, я с ней счастлив.
ПЯТЬ БЛИЦВОПРОСОВ ОТ «Крымского Телеграфа»
— Что такое счастье?
— Работать и быть нужным своей стране.
— Какое важное событие у вас впереди?
— Мой сын Данилка закончит в мае первый класс.
— В каком городе мира вы чувствуете себя наиболее комфортно?
— В Нью-Йорке.
— Если бы представилась возможность на машине времени вернуться назад, в прошлое, что вы в своей жизни изменили бы?
— Свое отношение к людям — я очень доверчивый.
— Вы считаете себя интеллигентным человеком?
— Я стараюсь им быть.
АНЕКДОТ ОТ ИВО БОБУЛА
Стареешь — это когда видишь знакомое лицо девушки, пытаешься узнать, где же ты с ней встречался раньше, и оказывается, что учился в одном классе с ее матерью.
Беседовала Неля ХОЛОДНАЯ
Фото из личного архива Иво Бобула
Материал опубликован в газете «Крымский ТелеграфЪ» № 218 от 8 февраля 2013 года
29 січня 2016 р.
Народний артист України Іво Бобул два роки співав у американському рестораніЗахеканий Іво Бобул біжить коридором третього поверху естрадно-циркового коледжу в Києві. Через затори запізнився на півгодини.
– Півміста стоїть, – пояснює.
У його просторому кабінеті – два великі вікна, стіл, фортепіано й розвішані на стінах афіші.
– Зверни увагу – тільки на одній написано “народний артист”. Раніше за ці звання ми боролися. Зараз на них ніхто не звертає уваги. Стільки народних артистів, що плюнути нема де. Вони недостойні цього звання. Часом тікаю від них, щоб не стояти поруч. Соромно.
Іво Бобул сідає за стіл. Ставить мені стілець навпроти.
– Моє село – біля самого румунського кордону, останній форпост України. Мати – румунка, батько – румунського походження. У школі була румунська мова. Але в селі – один із найбільших україномовних інтернатів. Там навчився розмовляти українською, граючи з хлопцями в футбол. Скажи, а можу російською говорити?
Іво БОБУЛ 62 роки, співак. Народився в селі Порубне, нині Тереблече, Глибоцького району Чернівецької області в румунській сім’ї. Має чотирьох братів і трьох сестер. Батько був лісником і грав на цимбалах, мати співала. Закінчив восьмирічну школу. В професійно-технічному училищі № 76 у Слов’янську Донецької області освоїв професію токаря й навчився грати на гітарі. Працював будівельником у Чернівцях. В армії грав у оркестрі. Після служби співав у чернівецьких ресторанах. Був музикантом вокально-іструментального ансамблю ”Море” Кримської філармонії, ”Черемош” та ”Жива вода” Чернівецької філармонії. Тоді записав першу платівку з післями Левка Дутківського. Працював на бек-вокалі в Лідії й Ауріки – сестер Софії Ротару. У 1990 році народним хітом стала пісня Іво Бобула на музику Остапа Гавриша ”На Україну повернусь”. Співали дуетом із Лілією Сандулесою. Відомі їхні спільні пісні ”Берег любові”, ”А липи цвітуть”, ”Пізня зустріч”. Побралися і на два роки виїхали до США. Виступав у ресторані друга. 1994-го повернувся в Україну. У 1998 році став народним артистом України. Гурт ТНМК створив гумористичну пісню ”Іво Бобул”, де співака подав у вигляді супергероя. Іво Бобул має іменну зірку на алеї зірок у Чернівцях. Нагороджений орденом Миколи Чудотворця I ступеня і Ярослава Мудрого V ступеня. Випустив вісім пісенних дисків. Багато пісень з його репертуару стали народними шлягерами: ”Небеса очей твоїх”, ”Емігрантка”, ”Душі криниця”, ”Якщо любиш, кохай” та ін. Вісім років викладає вокал у Київському естрадно-цирковому коледжі. Переглядає українське поетичне кіно 1970-х і бойовики з Ніколасом Кейджем та Деніелом Крейґом. Любить, коли йому читають уголос. Син Руслан працює далекобійником у Сполучених Штатах. Дочка Людмила живе в Чернівцях. Має три внучки. З дружиною Наталею виховують 10-річного сина Данила. Його хрестив Леонід Кучма. Живе в Києві. Часто гуляє Оболонською набережною
Як вам зручно.
– У нас в селе очень недоверчивые люди, потому что живут на границе: одни побили – ушли, другие побили – ушли. А люди – как на бочке с горючим. – продовжує вже російською Іво Бобул.
– Батько воював при Австро-Угорщині. Чотири поранення мав. Помер, коли я був у сьомому класі. Після цього життя змінилося на 180 градусів. Родина стала дуже бідувати. Мама віддала хлопців у школу-інтернат, а дівчат лишила біля себе. Я в інтернаті рік провчився. Він у мені виховав самостійність. Коли мама приїжджала й привозила ласощі, збиралася вся школа. Стояли й дивилися. Ми гостинці віддавали їм. Малі підходили до мами й казали: “Візьми мене. В мене мами немає”. Запам’ятав макарони з сиром на сніданок в інтернаті. Така смакота була.
Раз грали на гітарі на автостанції. Старші люди почали обурюватися: “Що ви тут галас підняли!” А нам – пофіг. Приїхала міліція. Мене і друга Колю спакували у “воронок” і пішли по інших. Дверей не замкнули. Ми втекли. Після цього зрозумів, що неправильним шляхом іду. Тому попросився в армію. Кажу: “Заберіть. Відправте у стройбат”.
Не шкодували?
– Армія зробила з мене людину. По-перше, дисципліна. По-друге, потрапив у штабний оркестр без музичної освіти. “Дідами” там були хлопці-німці – діти полонених під час Другої світової. Їхні батьки так і залишилися в Союзі. Навчили мене нотної грамоти. Я на альтушці (альт. – “Країна”) грав.
Повернувся в Чернівці. Півроку ремонтував вагонні генератори на залізниці. Потім запропонували в ресторані співати. Почуємо нову закордонну пісню, за день вивчимо – і ввечері вже співаємо. Заробляли непогано. Замовити пісню коштувало 3 карбованці. Нас було четверо. На весіллях мали по 50 карбованців на людину. Це були 1970-ті.
Пам’ятаєте свої перші брюки-кльош?
– Я тоді був наполовину худіший, ніж зараз. Перші мої кльоші були чорні й коричневі в клітинку. В ательє пошив. До холош прикріплювали лампочки, щоб світилися. У кишені носили батарейку – пульт управління. Ідеш – а воно блимає. Потім з’явилося взуття на платформі, – показує товщину п’ять сантиметрів розчепіреними пальцями. – У Чернівці поляки привозили імпорт. Фарцовщики купували й приносили нам у ресторан.
Волосся довге завжди мав. Тоді всі під “бітлів” косили. Нас, патлатих, ловили на вулиці комсомольці-дружинники, завозили в перукарні й силоміць стригли наголо. Артисти особливо намагалися виділятися. Ми ж все-таки в ресторані грали. У нас була форма: білі сорочечки, тоненька краваточка, чорні брюки.
Постригся раз, коли запросили працювати в Кримській філармонії. Через рік звільнився, бо не хотів співати хітів, які розкрутили Зінкевич і Яремчук. Хотів своїх. Повернувся в Чернівці.
Там часто виступали югославські, угорські, польські групи. Багато з них приходили після концерту вечеряти в ресторан “Чернівці”. Так познайомився з німецькою групою “Пудіс”, молдавською “Норок”. З “Пєснярами” (білоруський гурт. – “Країна”) по сто грамів пили. Розмова – тільки про музику й інструменти. Про машини й статки не говорили.
В югославів, угорців купували гітари, бас-гітари. У нас же нічого не випускали. Якось моя група “Жива вода” мала виступати в Харкові – з московськими музикантами, в літньому театрі “Україна”. Москвичі приїхали перші. Ми прийшли на майданчик, а він уже міліцією оточений. Арештували всю апаратуру москвичів, адміністратора групи, хлопців відправили в Москву, а нас – у Чернівці. Нашу апаратуру не забрали, бо ми не встигли її дістати. Від КДБ постійні питання були: “Звідки у вас ці мікрофони? За які гроші купили?” Зазвичай музикант приходив у групу зі своїм інструментом. Співак – зі своїм мікрофоном. Те, що філармонія отримувала від держави, не годилося.
Але проблеми зі звуком на сцені були не тільки через погану техніку. Часто плели інтриги. Хлопці вимикали мені ревербератор, озвучку, грали в іншій тональності.
Чому?
– Керівником “Живої води” був Левко Дутківський. А в нього був принцип “розділяй і владарюй”. Давав не ті пісні, що підходять до мого голосу. Атмосфера була нездорова. Доходило до того, що мікрофони крали.
Вирішив створювати свою групу. Мусив піти з Чернівецької філармонії. За мене лише парторг заступилася. “Що ви робите? – сказала. – Хлопець хороший! Дайте можливість працювати”.
Ваш тандем із Лілією Сандулесою склався на початку 1990-х. Як працювалося музикантам у ті роки?
– Дуже важко. Грошей не було. Люди хотіли концертів. А чим розраховуватись? Чим могли. Приносили натурпродукти.
З Лілією поїхали в Америку – до друзів. Зустрів Славу Медяника, з яким працювали в “Живій воді”. Він саме відкривав ресторан. Каже: “Поможи. Ти ж співав у ресторані. Знаєш як”. Погодився на півроку – лишився на два.
Що змусило вас повернутися додому?
– Ностальгія, – зітхає Іво Бобул. – Це відчуття настає зненацька. Я вже не хотів нічого, – ковтає воду з пляшки. – Далі говорити не буду. Бо душа щемить.
У Росію не кликали?
– Пропонували неодноразово. Саша Сєров (російський естрадний співак. – “Країна”) казав: “Приїжджай до мене, що ти там сидиш, пропадеш”. І правда. Ставлення до артистів у Києві було ніяке. Щоб визнали в Україні, треба було поїхати в Москву, стати популярним там, а потім повернутися сюди. У державного керівництва тут були любимчики. Я був нелюбимчиком. Ну, і фіг з ним!
Чому так?
– Бо румун! Запросили в Канаду на гастролі. А тут кажуть: для поїздки треба міняти національність чи прізвище. Я сказав, що цього не робитиму. Замість мене поїхали інші. А Москва навпаки – запрошувала всіх талановитих. Але я не поїхав. Іноді шкодую. Тут ніколи не визнають, що ти – хороший співак, композитор, аранжувальник. Взагалі – що ти хороший. Ситуація не змінилася.
Ви – один із небагатьох артистів, хто під час помаранчевої революції підтримав Віктора Януковича. Певний час були в опалі.
– Даремна була та революція. Кучма хотів у Європу йти. Якби хтось прочитав його книжку “Україна не Росія”, багато що зрозумів би. Справді, Україна – це не Росія, і ніколи ми не будемо братами. Ми просто сусідами були.
Ваш стиль не змінюється роками.
– Зачіски, штани, піджаки – це все фігня. Артисти високого польоту виходять на сцену в одному костюмчику й просто починають співати. І зал уже впав. Артист повинен дивувати людей не голим задом.
Зараз у музиці ступор скрізь – не тільки в Україні. Студентам на екзамені забороняю виконувати пісні нових груп. Щоб таке співати, треба або вколотися, або сильно напитися. Гіпнотичні одноманітні ритми – це музика ні для голови, ні для ніг. Моє покоління виховане на хороших світових стандартах.
Чому розпався ваш дует із Лілією Сандулесою?
– Два коти в одному мішку – це дуже складно. Жінка-артистка завжди хоче бути лідером. Я – теж. Писав пісні для себе, а вона: дай мені. Доводилося віддавати. Не знаю, який чоловік може витримати життя зі співачкою. Він не повинен бути в мистецтві. Творчій людині часто хочеться у свій барліг залізти і щоб ніхто не чіпав. Три дні там побути. Привести свої думки й організм до ладу. Дружина-артистка мені цього не давала.
Нинішня дружина це розуміє?
– Наталя – психолог. Познайомилися випадково – вона прийшла на мій концерт. Почали зустрічатися не одразу. Я одружуватися боявся. Як розлучився з Лілією, сказав: усе, не хочу. Було боляче. І першій дружині, і Лілі залишив усе. А замість цього отримував ляпаси постійні.
Дружину попросили залишити роботу?
– Коли народився син, за ним мав хтось дивитися. Я – на гастролях. Данилові вже 10 років. Я дуже його чекав. Був у сусідній палаті, коли він народжувався. Мені першому поклали його на груди. Лікарі сказали: “Тепер у вас такий зв’язок буде, що він без тебе не зможе”. І справді. Він досі спить із нами. У нього є своя кімната, своє ліжко. Я його на ніч заколисую. Потім він приходить, виганяє маму в кімнату й зі мною спить. Запитую: “Скільки це триватиме? ” – “Завжди”.
Ми пройшли з ним захоплення будівництвом. Потім займалися космосом. Радіостанції встановили в одній кімнаті й іншій – перемовлялися: він на Місяці, я – на Марсі. Далі було “Леґо”. Після цього довелося купити макет “Титаніка”, – Іво Бобул розводить широко руки. – Тепер нарешті син перейшов на комп’ютер.
Ні в чому не відмовляєте?
– Бо в мене іграшок не було. Корова, свині і м’яч – усе. Двір великий – грали у футбол. Батя стільки вікон поміняв!
Після розмови спускаємося сходами. У коридорі коледжу гурт студентів голосно і з вигуками співає під гітару.
– Гітару настройте, мужики! – просить Іво Бобул.
Розмовляла Валерія РАДЗІЄВСЬКА, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО